Опубликовано: 23.10.2018
Текст книжки «Рано-вранці вітри заголосять… Життєпис родини Кульчинських» Євгена Шморгуна (Рівне, видавництво «Азалія», 1994). Книжка вийшла у серії «Реабілітовані історією».
Коли розпочиналося ХХ століття і водночас виповнювалося століття від часу заснування Волинської духовної семінарії, у святому Почаєві вийшла друком прецікава книжка відомого краєзнавця М. І. Теодоровича. У ній подано відомості про всіх вихованців цього навчального закладу. Книжка називається «Вінок на Волинську духовну семінарію».
Із її сторінок простежуються родоводи практично усіх волинських священиків і просвітителів, і серед них на видному місці — рід Кульчинських.
Корінь цього роду письмові джерела виводять із села Павловичі колишнього Володимир-Волинського повіту. І сягають ті джерела аж середини XVIII століття.
Своєю подвижницькою діяльністю Кульчинські зробили значний внесок у духовну скарбницю рідного краю. Вони разом зі Словом Господнім несли людям освіту і культуру, пробуджували їхню національну свідомість. Зі своїми земляками вони були завжди разом, були в горі і в радості, спільно з ними плекали надію на день прийдешній.
Сьогодні представники цього славного і древнього українського роду активно утверджують незалежність Вітчизни, словом і ділом сприяють її духовному розвою.
Ця розповідь — про Кульчинських, про їхню діяльність на Рівненщині. Про батьків, дітей, онуків. Про тих, хто протягом усього нинішнього століття був і залишається сіллю рідної землі.
А ще ця розповідь про те, як вороги нашої Вітчизни — непрохані зайди усіх мастей — старалися підступністю, тюрмами, тортурами, шибеницями і кулями позбавити Україну її цвіту, її снаги, її надії на вільне майбуття.
БАТЬКИ
Як двадцяті роки перехилилися на другу половину, в селі Городок, що неподалік Рівного, сталася примітна подія: на парафію прибув новий священик — митрофорний протоієрей Євген Юстинович Кульчинський. Переїхав він сюди із села Колки Луцького повіту з усім своїм сімейством. П’ятеро синів, три дочки та ще троє прийомних вихованців-сиріт — ось яке було сімейство, що ним від темна до темна клопоталася матушка Марія Миронівна.
Отець Євген виявився людиною діяльною, енергійною, вникав у всі сторони сільського життя, судив про справи незалежно і зі знанням. Це одразу зблизило його з селянами. А відомий у краї громадський діяч барон Штейнгель, який мав у Городку маєток, в особі нового священика набув собі доброго помічника в просвітницьких та культурницьких справах.
Маючи багатогранний талант, Євген Юстинович ще в молоді роки гідно заявив про себе. Так, ще навчаючись у третьому класі Волинської семінарії, він уже був водночас і регентом — випадок сам по собі рідкісний і засвідчує про неабиякі музикальні здібності. А ще Кульчинський був палко закоханий у театр, відвідував спектаклі Тобілевичів, у любительському драмгуртку сам грав ролі в «Мартині Борулі», «Наталці Полтавці», «Зимовому вечорі», «Сватанні на Гончарівці», організовував концерти самодіяльних митців. Згодом йому в усьому почала допомагати дружина Марія Миронівна, яка походила, зі славного українського роду Зашкевичів. За професією вчителька, випускниця Кременецького єпархіального училища, вона захоплювалася літературою, глибоко знала її, а Шевченкового «Кобзаря» читала напам’ять. Удвох подружжю працювалося натхненно і плідно.
Природжений диригент, отець Євген і в Городку одразу ж заходився створювати сільські хори — церковний та світський. І створив. Та ще й які! На всю округу. їхній спів ще й сьогодні пам’ятають старожили, розповідають дітям і внукам, що були в Городку такі хори. А ще отець Євген організував у селі осередок «Просвіти», організував і очолив громадський кооператив, драматичний гурток, хату-читальню, усіляко сприяв становленню і розвитку місцевої школи. Він домігся, щоб у городку в кожній хаті був портрет Тараса Шевченка, щоб у день народження Кобзаря прихожани вшановували пам’ять поста. Творив багато інших цікавих справ. І все це — під знаком високої поваги і любові до рідного, українського. Усе це — в ім’я майбутності рідного краю.
У 1932 році Євгена Юстиновича Кульчинського перевели на парафію в село Дермань нинішнього Здолбунівського району. Тут священик працював до своїх останніх днів — до 1951 року. В Дермані й похований поруч з дружиною, яка померла на чотири роки раніше.
Оці дерманські неповні двадцять років священицької діяльності воістину стали роками духовного подвигу отця Євгена. Адже то були роки передвоєнні, воєнні і повоєнні. І всі вони були роками найвищого напруження фізичних і духовних сил. Це був шлях сходження на Голгофу. За те, що чесно і гідно ніс до германців Слово Боже, за те, що вчив любові до України і до ближнього, по його гідності старалися потоптатися всі окупанти — і польські, і німецькі, і московські. Було, що паплюжили і свої перевертні. Було. Але…
Але пригадую пізню осінь 1990 року. У приміщенні Дерманської сільради радилися ми, як провести в селі збори з приводу відновлення Троїцького храму місцевого монастиря. Храмове приміщення, в якому комуністи влаштували склад різного шмаття, мало перетворитися знову на Храм. Ми знали, що тодішні районні власті руками й ногами проти такого перетворення, що із райкому партії намовляють дерманців не допускати демократів до Троїцької церкви, бо вони, мовляв, хочуть віддати її уніатам. Брехня була відвертою, проте робила свою справу. Тож нам вкрай потрібна була підтримка місцевих жителів, і нею ми хотіли заручитися на сільських зборах. Але чи ж дерманці повірять нашим словам? Чи зуміємо їх переконати? І тоді голова сільради Володимир Тихонович Хаврук, який хоч і був ставлеником комуністів, але в душі симпатизував демократам, сказав:
— Раджу вам запросити на збори отця Сергія із Олександрії. Цій людині то таки дерманці повірять, адже це син колишнього тутешнього священика Євгена Кульчинського.
Голова сільради знав, що казав. Авторитет Кульчинських у Дермані й сьогодні незаперечний. У цьому я мав можливість переконатися не тільки того разу, а й ще багато разів. У цьому може пересвідчитися всяк бажаючий.
А ось ще один промовистий приклад. Якось в інтерв’ю кореспондентові обласного радіо я сказав, що готую книжку про сім’ю Кульчинських. Через кілька днів після радіопередачі одержую листа від Надії Павлівни Матіяш із села Квасилова Рівненського району. Жінка надіслала мені давню фотокартку і додала до неї ось таку розповідь: «На цьому знімку — жителі села Городок Рівненського району, активісти місцевого кооперативу і «Просвіти». Серед них і священик Кульчинський із дочкою. Він у той час проживав у Городку і брав активну участь в організації кооперативу «Просвіти». Зліва направо стоять: завідуючий кооперативом Дмитро Головатий, діловод кооперативу Ліза Кульчинська, дяк Прокіп Столярчук та Федір Головатий; сидять: Андріян Дикий (був на засланні), Іван Дементійович Головатий, священик Євген Кульчинський, Олексій Олександрович Головатий (був засуджений) та Іван Сергійович Майструк. Я сама родом із Городка і проживала там до 1950 року. Працюючи старшим бухгалтером у споживчій кооперації села Городок, я це фото знайшла в документах і берегла до цього часу, бо на знімку є й мої рідні та знайомі. Але тепер я вирішила надіслати це фото вам для книги про Кульчинських…».
Є люди як зорі — світло від них видне і після того, як їх не стане.
ЄЛИЗАВЕТА
Найстаршою дитиною в сім’ї Кульчинських була Єлизавета. І хоч їй, як і годиться найстаршій у великій сім’ї, разом із почесним титулом найпершої маминої помічниці випало найбільше хатньої, городньої, польової та іншої господарської праці, випало бути татовою помічницею і діловодом у його кооператорських справах, все ж звичайне людське щастя усміхнулося до неї найпривітніше. Доля відвернула її від воєнних лихоліть другої світової, від голоду, принижень і поневірянь. Бо, вийшовши заміж за батькового вихованця, сироту-емігранта з
Чернігівщини, вона ще при Польщі виїхала до Бразилії. Мала там хліб і до хліба. Але туга за Україною, за своїми рідними звела її передчасно в могилу.
І все ж доля Єлизавети — виняток для родини Кульчинських.
ЮРІЙ
Відома сучасна українська письменниця Галина Гордасевич, наша землячка, у своїй автобіографічній книжці «З сімейного альбому» пише: «Що ж торкається мого батька, то його доля була визначена наперед: бути йому священиком. Дев’ять років навчався він у духовній семінарії в Крем’янці. «Утримання в цій школі було дуже дороге, — згадував він, — тільки за навчання треба було платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати. Харчування в місті також дорого коштувало… До того ж програма була тяжка. Половина предметів викладалась на польській мові, а половина на українській. Грецька та латинська мови були 5 разів на тиждень, іноземна та польська — 3 рази, а українська — 2 рази. І найбільше двійок було з української, бо професор з української пан Кульчинський дуже вимагав, щоб будучі священики добре знали свою мову, тому багато задавав і вимагав». Судячи з прізвища, пан Кульчинський був поляком. Знав би він, як потім важко прийдеться його учням за любов до рідної мови, яку він так у них виховував!» (Галина Гордасевич, «З сімейного альбому», Дубно. «Наш край». 1993, стор. 10-11).
Вибачимо письменниці дві мимовільні неточності у сказаному више. Бо Юрій Кульчинський — друга дитина в сім’ї Євгена Юстиновича та Марії Миронівни Кульчинських — поляком не був, а про те, як важко доводиться українцям за любов до рідної мови і культури, знав із власного досвіду. Саме за цю любов польські окупанти неодноразово його попереджували, а згодом і запроторили до сумнозвісної катівні Берези Картузької.
Юрій у свій час сам закінчив Кременецьку духовну семінарію, потім — богословський факультет Варшавського університету. Був дяком і викладачем української мови в Крем’янці, мучився у польській в’язниці. При перших совєтах викладав рідну мову в сільськогосподарській школі у Білій Криниці неподалік Крем’янця. При німцях допомагав українським повстанцям порадами і ділом. Після війни влаштувався дияконом при соборі в Дубні. Там його у 1948 році заарештували і «за сприяння» повстанцям ув’язнили на десять років. Відбував термін у Воркуті. Правда, не дотягнув — у 1956 році відпустили на волю, хоч і не реабілітували.
Однак воля виявилася для вчорашнього підневільного далеко не тією, якою б мала бути насправді. На батьківщині поселитися так і не дозволили, тож довелося виїхати на Дніпропетровщину. Влаштувався там у місті Новомосковську дяком при знаменитому дев’ятибанному козацькому соборі, який тоді ще не був закритий «на вимогу трудящих». А коли собор усе ж закрили, Юрій Євгенович якийсь час вів хор при одному із заводських клубів. Згодом влаштувався дяком у Павлограді. А в 1985 році вийшов на пенсію.
Отака терниста життєва дорога одного із роду Кульчинських. Хоча в кінці її таки засяяла іскорка шастя: справу життя Юрія Євгеновича — справу пропаганди Рідного Слова, справу відстоювання української державності — гідно продовжують сини. Богдан Юрійович працює головою міської управи в Крем’янці; Микола Юрійович, відсидівши теж два з половиною роки «за антирадянськість», нині головою «Просвіти» у Полтаві.
До речі, коли Юрій Кульчинський відбував термін у Березі Картузькій, туди ж привезли польські жандарми і його батька Євгена Юстиновича. Привезли не на побачення до сина, а як арештанта — в наручниках. Батька взяли за те, шо «виховував людей у націоналістичному дусі». Так значилося у супровідних паперах. Стрілися батько з сином на в’язничному подвір’ї у вересні 1939 року, коли їхні ревні охоронці накивали п’ятами. Отож із ув’язнення діставалися до Дерманя уже вдвох. По дорозі на радощах зайшли навіть погостювати — завернули до Володимира Кульчинського, який був на два роки молодший від Юрія і тоді якраз служив священиком у Камінь-Каширську.
ВОЛОДИМИР
Виконуючи головний закон родини Кульчинських, Володимир успішно закінчив школу; згодом був дяком на Сарненщині, висвятився в диякони, ще потім — у священики. Був шанованим духовним пастирем. На Камінь-Каширській парафії правив службу не тільки при поляках, а й при перших совєтах, і при німцях, і при других совєтах. Трудився чесно і віддано, бо був людиною зовсім не випадковою на службі Божій.
І все ж у 1947 році за ним — людиною тихою, розважливою, всіма поважаною — прилетіли літаком енкаведисти з Луцька, заарештували і судили «за активне сприяння Українській Повстанській Армії». Присудили аж п’ятнадцять років тюремного ув’язнення та ще п’ять років позбавлення прав громадянина. Хоч доказів будь-якої його вини не було ніяких, але все ж присудили.
Правда, отцю Володимиру випало бути за колючим дротом тільки дев’ять років — у 1956 році його реабілітували. Але комуністичні власті й надалі ставилися до нього як до людини непевної, зараженої націоналістичним духом.
Володимир Євгенович Кульчинський трудився й далі священиком. Вживаємо слово «трудився» зовсім не для красивості — у часи, коли вся державна система боролася проти церкви, працювати священиком було ой як не просто. 2 липня 1980 року він помер у Сарнах. Там і похований. Остання його парафія була в селі Бережниця Дубровицького району.
СЕРГІЙ
Він тільки на рік молодший за Володимира. Закінчив семикласову школу в Городку, українську гімназію в Рівному, а в 1934 році поступив на богословський факультет Варшавського університету. Однак закінчити його не пощастило: у сім’ї Кульчинських підростали молодші діти, потрібні були гроші на їх навчання, отож Сергієві настав час переходити на власний хліб. І він на третьому курсі університету висвятився на священика і пішов на парафію в село Бучин Камінь-Каширського району на Волині. Там працював до 1942 року. Правда була й перерва — як розпочалася війна, то його було обрали головою управи Любешівського району (не німці призначили, а обрали свої, українці!), але на цій посаді Сергій Євгенович Кульчинський пробув лише трохи більше двох місяців — знайшов собі гідного заступника та й відпросився назад на парафію. Бо його покликання — пастир духовний, а не адміністратор. Згодом був на парафіях у Камінь-Каширську, селах Велимче на Волині та Дермань на Рівненщині (перейняв парафію у батька).
Однак працювати ставало все важче і важче. Радянські власті ставилися до нього явно вороже — адже він був із роду Кульчинських! Пригадали, що він ще в гімназії став членом ОУН, що скрізь і всюди активно пропагував українську мову, виступав проти русифікації. Отож обклали непомірними податками, цькували, погрожували…
А тут підросли діти — і свої, і діти засуджених братів (Юрієві — Богдан, Микола та Надійка, Володимирові — Маруся, Євген та Юрко), їм необхідно було вчитися, але дорога до середніх та вищих учбових закладів виявилася їм практично перекритою. Могла порушитися вікова традиція роду Кульчинських: за будь-яку ціну дати дітям належну освіту, щоб ті могли в повну силу послужити своєму краєві і народу.
Отож отець Сергій зважується на крайність: вирушає в… добровільне заслання в Архангельську область. Дев’ятнадцять років блукав на Півночі по різних парафіях, тяжко захворів астмою, однак свого домігся — усім дітям допоміг здобути освіту. Бо знав твердо: для поневоленої батьківщини потрібні люди знаючі, грамотні, адже саме їм провадити дорогу у день завтрашній.
Тільки у 1978 році повернувся в Україну, в село Олександрію Рівненського району. Тут і нині живе. Давно на пенсії. Але як повіяли на Україні вітри оновлення, кавалер ордена Святого Володимира протопресвітер Сергій Євгенович Кульчинський вважає своїм обов’язком брати посильну участь у відновленні незалежності Вітчизни. Тож виступає на мітингах і зібраннях, вміщує свої статті в періодичній пресі, бореться за утвердження незалежної Української Церкви.
Його дорогу продовжують діти: Ярослав — заслужений артист України, Галина — бухгалтер, Олег — викладач педагогічного училища, Валентина — диригент церковного хору, Костянтин — інженер, Петро — відповідальний працівник Рівненської міської управи, Олександр — священик. Усі зросли і виховалися високосвідомими, щирими патріотами, людьми діяльними, активними, знаючими. Саме такими, якими і хотів батько бачити своїх дітей.
ТІНА
П’ятою дитиною в сім’ї Кульчинських була Валентина. Зростала рухливою, веселою, життєрадісною, енергійною, всюди — з піснею, до всіх — із щирим словом. Закінчила сім класів у Городку. Захоплено співала в хорі — спочатку в городоцькому, згодом — у дерманському. Поринала з головою у громадську роботу. її знали, її любили, її лагідно усі називали Тіною.
Вона була безкомпромісною патріоткою. Часто їздила до тітки в Сарни, де зустрічалася з емігрантами — борцями за незалежність України. Як прийшли перші совєти, то серед ровесників у Дермані вона агітувала проти комсомолу. Щоб не потрапити в лапи енкаведистів, потай емігрувала в Холм, де жив і працював рідний дядько — Филимон Кульчинський.
Коли 20 червня 1940 року президент УНР в екзилі Андрій Лівицький дав військовий наказ Тарасові Бульбі-Боровцю повернутися на Україну і розпочати там створення повстанської армії, разом з отаманом через кордон пробиралася і Тіна Кульчинська.
Розповімо про це словами самого отамана:
«…На кур’єрку зголосилася добровільно панна Валентина Кульчинська. Вона перед війною не була членом нашої організації і не належала також до ОУН. Як донька відомого республікансько-демократичного діяча, священика з Дерманя, на Волині, отця Євгена Кульчинського, панна Тіна була кожної хвилини готова на найбільшу жертву за ідею та програму УНР. Вона стала членом нашої організації весною 1940 р. Мені її порекомендував полковник І.Литвиненко, який був з родиною Кульчинських у дружніх відносинах. Вона вже виконувала дуже багато всяких завдань і погодилася бути зв’язковою між мною та полк. І.Литвиненком…
Полагодивши всі свої приватні справи, я зробився у своєму помешканні в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі людиною не від світу цього. Тіна Кульчинська протягом кількох місяців також мешкала там. Ми нетерпеливо чекали на свій сигнал — дощ.
Нарешті прийшов довгоочікуваний дощ у ніч на 1-го серпня 1940 р. Ідеальна темрява, хоч око виколи. Непрохідними хащами в околицях Володави ми «форсуємо» Буг. Бусолі зорієнтовані за дня. Німці свій берег Буга загородили колючим дротом і не дуже пильнують. Мертва тиша. Ніщо і не шеберхне уздовж кордону…
Полк. І.Литвиненко підважує кілком дроти і ми пролазимо. Перетягаємо свої наплечники. Ще один, останній, стиск долонь через дріт, ще якась додаткова осторога…
Обережно спускаємось вниз до води. Дощ періщить. Роздягаємось і пакуємо речі у клунки. Я «рибою» перепливаю три рази туди і назад, шоб перенести на другий бік наплечники та одяг. Тіна гола дриготить на дощі під корчами. Буг мовчить. Дощ рівномірно хлюпоче об воду і лише час від часу невелика хвиля хлюпне об берег. Це — наш союзник.
Щасливо перепливаємо Буг. Вбирання. По чарці спирту, шоб не простудитись. Починаємо орієнтуватися на новому місці. Вслухаємось на всі боки в абсолютну темряву та мертву тишу. Тіну дивує, чого той полковник був такий схвильований. Тут ніде нікого нема. А якби й був, то чи зможе він знайти макове зерно в океані води, темряви і лісу? Я мовчу, притишуючи її шепіт.
В ліву руку «Безард», у праву «Фіс». Непроглядні хащі не промовляють ні слова. Хочеться тримати нерви та емоції стисло під контролем, а вони під впливом чогось невідомого розпливаються ширше від океану цієї темряви.
Вслухаємось — все тихо: тигром вперед, потім вперед на животі черепахою. Тіна слідом за мною. Страху наче і нема, а серце, мов бубон, розпирає груди. Побоювання, що бубона може почути не лише ворог на стійці на заставі, але й на самому Кремлі. Кожна зламана стеблинка створює страшний тріск. Кожний обережний крок робить несподіваний шелест. Тихіше, як можна тихіше…
Стежина диких свиней та кіз різко в’ється то наліво, то направо, то знову завертає назад. Фосфорна стрілка «Безарда» скаче вгору, обкручується, скаче і бунтується. Протестує проти фальшивого курсу, наче каже — не туди!
І так метр, другий, третій, десятий, сотий, двохсотий, а може й п’ятисотий. Хто ж його тут розбере та порахує? То наліво, то направо, то навколо непрохідних хащів. То повзком, то тигром, а все вперед.
Стой! ..твою мать!
Відразу «Русью» пахне. Перше слово — «мать»… Я — наліво, а Тіна — направо, за умовою. Врозтіч…
Та-та-та-та-та-та! Бах, бах, бах!
Ракети, прожектори. Видно, як вдень. Крик, лайка, собача гавкотня. Тривога на всьому відтинку. Не один і не два, а щонайменше рій прикордонників та ціла зграя собак летить на нас. Де ті собаки були раніше? Чому вони не гавкали? Ось чому хвилювався наш полковник.
Стой!.. твою мать!.. Стой!
Та-та-та! Бах, бах, бах!
Гасаючи сліпо в темряві, я знічев’я ввалився в якусь канаву і застряг по шию в трясовині. Мені відібрало ноги, ніяк рухнутися, а над головою свищуть кулі. Блимають та гаснуть ракети та снопи прожекторів. Тіна, чую, пошелестіла хащами далі. Собаки та прикордонники — за нею…
Та-та-та! Стой! Бах, бах, бах!
Та-та-та! Бах, бах, бах!
Десь недалеко появилась автомашина. Гострі стріли великих прожекторів пронизують безмежний океан темряви. Прочісують усі хаші та зарослі. Наче колодою тиснуть мене шораз глибше в трясовину. Залопотіли копита енкаведистських вершників десь зовсім недалеко від мене. Зникли чвалом, стежкою в темряві. Всі сили ворога через мою голову погналися за Тіною… Стрілянина, матюки, гавкотня вовкодавів та стріли прожекторів чимраз то все далі і далі від мене. Виразно навертають назад до Бугу. Крутяться на одному місці.
Та-та-та!.. Бах, бах, бах!
Я лежу по самі вуха у воді, а у моєму горлі — пекло. Язик пересох від страшної спраги, серце вже не може битися бубоном
пече нестерпним жаром. Його силу надщербили ще в Березі.
Я відіткнув баклажку. Потягнув спирту. Почав пробиратися далі на Схід. Вліз в якусь непрохідну трясовину. З трясовини вибрався в такі густі та колючі хащі, що до самого білого дня не зміг з них вилізти. Хоч я родився і виріс на Поліссі, але такої колючої та густої рослинности ще не бачив ніколи. Я дуже стомився і мене почав морити невмолимий і наглий сон. Хоч впадь на землю і лежи. Я зміг лише вилізти з води в густий корч на купині. Заснув може кілька хвилин на пруттях корча. Зараз же переборов втому і пішов далі.
По полудні на заздалегідь визначеному місці збірки на випадок розтічі мій товариш виправи не з’явився. Я чекав ще другий і третій день — даремно. Я ще мав надію зустрітися на дальшому і певнішому пункті, де виключена всяка помилка топографічної орієнтації. Також даремно. Я ще не тратив надії на останній пункт аж в Ковлі. І туди Тіна не прийшла.
Тіна залишилася там, в надбужанських хащах, на висоті Воло- дави, на правому боці Буга. Там Україна спорудить їй великий пам’ятник. Це була перша героїчна жертва нової бойової акції збройних сил Української Народної Республіки після перерви активної збройної боротьби в 1925 році.
Валентина Кульчинська не була дівчиною. Це був геройський козак. Скромний, відважний, зрівноважений лицар-вояк України. Полум’яна патріотка, самовідданий борець за волю нашої батьківщини — України. Вічна їй слава! І слава та подяка України достойним батькам, які виховали таких дітей… Як довго наша земля видаватиме таких героїв, так довго жодна ворожа сила не зможе закувати її кайданами вічної неволі” (Тарас Бульба-Боровець, «Армія без держави», Канада, Вінніпег, 1481 р., стор.78-85).
Життєпис Тіни Кульчинської доповнив своїми спогадами у розмові зі мною отець Сергій Кульчинський:
– Коли у 1941 році я приїжджав до Дерманя, то мама розказувала, що перед Великоднем, у середу, навідувалися енкаведисти і все розпитували, де ваша дочка Валентина. Мама сказала їм, що Тіна ще колись поїхала до Холма, був від неї всього один лист, а більше ніякої звістки. З тим енкаведисти і пішли. А потім знайомий священик, отець Миколай Зуммер, який сидів у луцькій в’язниці, розповідав таке. Якось його вели в’язничним коридором, і він враз почув: «Я — Кульчинська Валентина! Дайте знати батькові в Дермань!..» Отож сестра Тіна загинула не на березі Бугу, як пише Бульба-Боровець, а у в’язниці. І, мабуть, це було в червні 1941 року. А може й раніше…
МИКОЛА
Життєвий шлях Миколи Євгеновича був типовим для родини Кульчинських: навчався, боровся, страждав, знову боровся і врешті загинув геройською смертю.
Микола успішно закінчив українську гімназію в Рівному, поступив на богословський факультет Варшавського університету, посилено займався самоосвітою. А ще був активістом Організації Українських Націоналістів, прагнув хоч дрібочку свою вкласти у справу визволення України від окупантів.
Польські жандарми пронюхали про революційну діяльність юнака, закували в кайдани і посадили за грати у місті Острозі. Допитуючи, скаженіли від люті, що Микола нікого з друзів не видає і вини своєї не визнає, що навіть посаджений на розпечену бляху, не проситься, не благає про помилування, а з ненавистю жбурляє в очі катам: «Окупанти, геть з України!» Так і не зламавши юнака жорстокими тортурами, присудили йому смертну кару.
Але то вже було якраз напередодні нападу совєтів на Польщу. Отож стратити Миколу поляки просто не встигли.
Знали б совєти, кого вони врятували від шибениці — певно, постаралися б прийти до Острога на день пізніше.
Правда, у відкритий поєдинок з новими окупантами Микола кинувся не відразу. Спочатку навіть на прохання жителів села Тесів, що в нинішньому Острізькому районі, погодився бути головою сільради. Але як трохи піддужчав після тюремних тортур та добре придивився, куди хилять совєти, то перехотілося йому «бути в начальстві». Став учителювати в тому ж таки Тесові.
При ще іншому окупантові — німцях — влаштувався експедитором на Бабинський цукрозавод, оскільки добре знав німецьку мову. А коли почала створюватися Українська Повстанча Армія, Микола став у її лави. Боровся збройно з гітлерівцями, потім — з енкаведистами. У бою з останніми і загинув 17 лютого 1944 року.
Той бій був запеклий, хоч сили були надто нерівні. Переслідуваний енкаведистами, відділ відступав за річку Горинь. І на високому березі Горині повстанець Микола Кульчинський заліг з кулеметом, щоб прикрити відступ друзів. Там він і залишився, виконавши до кінця свій синівський обов’язок перед Вітчизною.
Серед жителів округи Микола Кульчинський мав незаперечний авторитет і пошану. Яскравим підтвердженням цього стали події, шо розгорнулися одразу ж після його загибелі. Тоді енкаведисти мали дикунську звичку всіх убитих повстанців привозити в районні центри і там на площах виставляти трупи напоказ. Сподівалися, що цим вони залякають місцевих жителів. А водночас у такий спосіб похвалялися власними «подвигами». Отож невдовзі після описаного вище бою енкаведисти знайшли підводу, поклали на неї кількох полеглих бійців УПА, у тому числі й тіло Миколи Кульчинського, і направилися в Остріг. Однак повстанці, які тоді мали скрізь свої вуха й очі, вирішили не дати ворогам поглумитися над тілами друзів. Хоч які були змучені, та повернулися із-за Горині, знайомими тільки їм стежками обійшли енкаведистів та й підстерегли їх неподалік села Мощаниця. І був ще один бій. І перемогли повстанці. І похоронили полеглих друзів у Мощаниці біля церкви у братській могилі.
Оскільки ж дружина Кульчинського Марія Іванівна із двома малолітніми синами — шестирічним Юрком та чотирирічним Богданом — проживала тоді в Тесові, то повстанці 6 травня, якраз на Святого Юрія, перепоховали тіло Миколи Кульчинського на сільському кладовищі в Тесові. Ховали підвечір. Ховали потай від офіційних властей. Проте на перезахоронення прийшло багато людей — не тільки з Тесова, а й з довколишніх сіл. Не забоялися карателів. Правда, коли потім хтось таки доніс совєтським властям про цю подію, то кадебісти кілька разів зрізували хрест на могилі. Але хрест щоразу з’являвся новий. А в Тесові, коли співали пісню про полеглого повстанця, над яким «чорний ворон кряче», то таки добре знали, про кого вона, ця пісня.
ІРИНА
Вибачте, шановний читачу, за деяку сумну одноманітність мовленого тут. Це не від нестачі слів, тим більше не від браку почуттів. Це від однаковості долі героїв нашої розповіді. Як і в усіх свідомих борців за Україну, у їхньому світлому житті, на жаль, було вкрай мало світлих днів. Як і в нашої Вітчизни.
…Коли вороги відняли в неї життя, дівчині ше не було й двадцяти років. Але її вже вважали загартованим борцем за українську державу, бачили в ній ту силу, яка здатна протистояти окупаційній владі. Саме в цьому ясноокому дівчаткові вбачали загрозу для себе спочатку поляки, потім — совєти
Навчалася Іра в Дерманській школі, згодом — у Рівненській українській гімназії. Там і поступила до Організації Українських Націоналістів, належала до активістів молодіжного осередку. Цей осередок вів широку агітаційну роботу серед сільської та міської молоді. Іра досить скоро стала душею осередку: до неї горнулися, з нею радилися, навіть далеко старші віком прислухалися до її слів.
Поляки заарештувати Ірину Кульчинську не встигли, вони тільки попереджали і погрожували. А от совєти не забарилися з арештом. І в 1940 році дівчина потрапила за грати рівненської в’язниці. Утримували її як особливо небезпечного злочинця: коли мати Марія Миронівна діставалася до Рівного і пробувала передати передачу, то її до дочки не допускали. Даремно вона нагадувала більшовикам, що побачення з матір’ю дозволяли навіть царевбивці Олександру Ульянову.
Очевидці розповідали, що дівчина гідно трималася на допитах, нікого з друзів не виказала, мужньо зносила всі тортури. На суді теж поводилася гордо і незалежно, вини не визнавала і помилування не вимолювала. Бо ж і не було тієї вини, таки не було! Але суд вершився скорий і неправий: Ірину Кульчинську, як особливо злісного ворога країни переможного пролетаріату, засудили до кари смерті.
Це було в червні 1941 року.
Кати не встигли виконати вирок, бо розпочалася війна з німцями. Переполошені наглядачі рівненської в’язниці спочатку не знали, як їм бути. Потім оговталися, частину в’язнів розстріляли, а решту погнали на схід. Із тісю рештою, як свідчать очевидці, була й Ірина Кульчинська. Однак німці перерізали шлях до відступу. Тоді енкаведисти, щоб позбутися свідків, усіх в’язнів розстріляли, облили бензином і запалили.
Ірині Кульчинській тоді йшов двадцятий.
ЛЕОНІД
Не оплакали батьки могили й наймолодшого з численної сім’ї Кульчинських — Леоніда. Тільки вітри голосили простуджено над його прахом у невідомій безвісті.
Його життєвий шлях — майже буквальне повторення життєвого шляху сестри Ірини. Ті ж дитячі стежки-дороги. Та ж рідна Дерманська школа. Та ж українська гімназія в Рівному. Та ж молодіжна організація ОУН. Ті ж злі погляди і погрози польських жандармів. Той же арешт совєтськими енкаведистами в тому ж 1940 році. А під тюрмою — та ж Марія Миронівна з вузликом передачі, якої наглядачі не беруть.
І суд в 1941 році. Тільки вирок дещо інший: оскільки юнак був ще неповнолітній, то дали йому всього лише десять років ув’язнення. Теж фактично ні за що.
Помістили його у дубнівській в’язниці. Збиралися гнати в краї далекі й холодні, але тут розпочалася війна. Коли налетіли німецькі літаки, енкаведисти-тюремщики погасили світло і почали у камерах розстрілювати в’язнів. У камері, де сидів Леонід Кульчинський, було понад тридцять чоловік. Отож, як налетіла німецька авіація і в тюрмі почалася смертельна завія, в’язні гуртом зірвали нари, витрощили ними двері і втекли. Звичайно, були постріли вслід, було переслідування, але Леонідові тоді судилося залишитися живим.
До речі, тоді втікачі винесли із в’язниці поранену дівчину (її в поспіху недострілили енкаведисти) та заховали в очеретах над Іквою. Потім на руках занесли поранену в Мирогощу, де був знайомий лікар. Однак рана виявилася тяжкою і врятувати дівчині життя не вдалося.
Далі була дорога в Українську Повстанську Армію. Разом з друзями-повстанцями воював проти німців, потім — проти енкаведистів. Востаннє прийшов відвідати батьків у 1943 році. Тоді й сповідався в церкві Дерманського Свято-Троїцького монастиря. А в 1944 році батькам сповістили, що Леоніда взяли енкаведисти в лісі і що він сидить у в’язниці, і то не десь, а в самому Києві.
І знову мати Марія Миронівна торувала печальну стежку до в’язничних мурів з вузликом у руці. Але зустрітися з сином їй не дозволили, а передачі не прийняли.
Через роки пошта принесла скупу листівку із харківської в’язниці: «Отче Євгене! Ваш син загинув смертю героя, але смертю голодною». Листівку ту написав один із двох колишніх військовополонених червоноармійців-росіян, яких у 1941 році вирятував із німецького концтабору і прихистив Євген Юстинович Кульчинський і в чиєму домі вони перебули лихоліття гітлерівської окупації. Після повернення совєтів колишні військовополонені «добували» термін уже у своїх, радянських, в’язницях і концтаборах.
***
…Нерідко відомий співак, артист Рівненської обласної філармонії, заслужений артист України Ярослав Кульчинський своїм розкотистим баритоном затягує сповнену драматизму пісню про українського повстанця. Ятряться болем слова:
Не заплаче мати понад головою,
Не посадить м’яти на могилі моїй.
Береза не спустить віття на могилу,
А дзвін не задзвонить, не сповістить милу.
Тільки бір застогне, та й той опівночі,
А ворон закряче, виймаючи очі.
Тільки рано-вранці вітри заголосять,
Вовки-сіроманці кістки порозносять…
Якщо почуєте, що у виконавця пісні раптом неприродно затремтить голос — постарайтеся зрозуміти співака: можливо, Ярослав Кульчинський у цей час бачить когось зі своїх тіток чи дядьків. Бачить натхненними і молодими. Молодими і натхненними.
Євген Шморгун, письменник.